Життя після переїзду: як виглядає міграція в українських громадах
Поки на рівні держави тривають дискусії про стратегії та політики, у громадах уже кілька років живуть в умовах нової реальності. Там міграція — це не теорія і не цифри, а конкретні люди, їхні історії, втрати і спроби почати життя заново.
Саме про це говорила директор Благодійного фонду «Мув Юкрейн» Антоніна Березовенко, яка працює безпосередньо в громадах і щодня стикається з наслідками переміщення людей.
Організаторами заходу виступили: Інститут демографії та дослідження якості життя імені Михайла Птухи НАН України, Асоціація «Всеукраїнська Асоціація компаній з міжнародного працевлаштування» та громадська організація «Офіс міграційної політики» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
За словами Антоніни Березовенко, їхня робота — це не про концепції, а про реальне життя людей.
«Ми працюємо в громадах… і питання міграції для нас є чутливим, який ми відчуваємо безпосередньо на місцях», — зазначає вона.
Фонд працює по всій країні — від заходу до сходу. Основний напрям — допомога внутрішньо переміщеним особам, передусім із житлом. Саме через ці проєкти стає видно, що міграція всередині країни має різні обличчя.
Частина людей, за її словами, вже фактично не повернеться до активного життя.
«Це найбільш незахищені, найбільш немобільні частини населення», — пояснює вона.
Йдеться переважно про людей старшого віку, які втратили свої домівки і не мають ресурсів починати все спочатку.
«Ті місця, куди вони переїхали, це фактично вже місця, де вони будуть доживати віку», — говорить Березовенко.
Водночас є й інша категорія — ті, хто намагається адаптуватися. За її словами, це не більшість, але саме ці люди формують нову економічну і соціальну тканину громад.
«15–20% цих людей дійсно реінтегруються, включаються в життя громади», — зазначає вона.
Окремим викликом стає повернення військових. Часто — із пораненнями і потребою в тривалій реабілітації. І тут, за словами Березовенко, система не завжди встигає за потребами.
«Як реабілітувати цих людей… майже неможливо в тих умовах, які є», — говорить вона.
Тому частину цієї роботи доводиться брати на себе громадським організаціям, створюючи можливості ближче до людей.
«Ми стараємося принести цю реабілітацію на місця», — додає вона.
Говорячи про майбутнє, Антоніна Березовенко пропонує дивитися на міграцію ширше — не лише як на економічний процес.
Вона звертає увагу на питання ідентичності, яке, на її думку, в Україні довгий час залишалося недооціненим.
«Питання ідентичності… не були достатньо опрацьовані», — зазначає вона.
Це, за її словами, має прямий зв’язок із тим, як країна переживає нинішні виклики.
У цьому контексті вона говорить і про залучення іноземців. Україна, як і будь-яка інша держава, має визначати свої правила.
«Будь-яка країна має квоти і розуміє, кого вона хоче тут бачити», — підкреслює Березовенко.
Водночас вона нагадує, що не всі рішення лежать лише в площині міграції.
«Джерелом компенсації браку робочої сили може бути роботизація», — зазначає вона.
Ще один напрям, який, за її словами, недооцінений, — це іноземні студенти. Раніше вони були важливою частиною українських університетів і формували довгострокові зв’язки з країною.
«Це величезні кошти і наші майбутні друзі», — говорить вона.
Сьогодні їх значно менше, і це вже впливає не лише на освіту, а й на майбутній імідж України у світі.
Окремо вона наголошує на тому, що інтеграція — це не лише економічний процес.
«Питання культурної інтеграції — це питання державної безпеки», — підкреслює Березовенко.
І додає, що історія вже показувала, до чого може призводити недооцінка таких речей.
У підсумку вона говорить про вибір, який стоїть перед країною.
«Є два процеси — імміграція і реінтеграція. Кожен із них має свою ціну», — зазначає вона.
І ця ціна — не лише економічна. Вона вимірюється людьми, їхнім життям і тим, якою буде країна в майбутньому.