Ринок праці України у 2026 році перебуває під одночасним тиском кількох системних криз. Рівень безробіття сягає 11,3% — майже вдвічі більше, ніж середній показник по ЄС (5,9%), — і водночас 75% підприємств відчувають дефіцит кадрів. Понад 5,9 мільйона українців перебувають за кордоном, значна частина чоловіків залучена до оборони країни, а 46,5% населення залишається економічно неактивним. Саме в цьому контексті 15 травня відбувся круглий стіл, присвячений майбутньому українського ринку праці.
Війна, євроінтеграція та кадровий голод: які зміни потрібні ринку праці в 2026? Підсумки круглого столу
До обговорення долучилися представники державних інституцій, зокрема Верховної Ради України, а також профспілок, аналітичних центрів, громадського сектору, закладів освіти та міжнародних організацій. Дискусія охопила питання трудової реформи, кадрового дефіциту, трудової міграції, гендерної рівності, перекваліфікації працівників та адаптації ринку праці до європейських стандартів і технологічних змін. Учасники неодноразово наголошували, що ринок праці більше не можна розглядати окремо від демографічної кризи, війни, технологічних змін та євроінтеграційного процесу — ці фактори формують комплексну й взаємопов’язану систему викликів.
Подію організувала ГО «Вокс Україна» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Вокс Україна» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Структурний дефіцит кадрів
Ринок праці України перебуває під впливом кількох взаємопов’язаних чинників. Старіння населення скорочує трудовий потенціал, мобілізація вилучає з ринку праці значну частину чоловіків, а професійні навички людей, готових працювати, часто не відповідають потребам роботодавців. Учасники круглого столу неодноразово наголошували, що війна трансформувала структуру ринку праці: якщо до 2022 року це був ринок роботодавця, а на кожне робоче місце претендувало багато кандидатів, то сьогодні на ринку спостерігається гострий дефіцит працівників.
Найбільше нестача кадрів відчувається серед кваліфікованих робітничих професій: зварників, столярів, швачок, водіїв, електромонтерів, слюсарів та операторів верстатів із програмним керуванням, а також лікарів різних спеціалізацій (зокрема сімейних лікарів, терапевтів і педіатрів) та працівників сфери торгівлі й ресторанного бізнесу. Учасники підкреслювали, що значний попит на частину цих професій існував і до війни, однак нині дефіцит став значно гострішим.
У відповідь на ці виклики, за даними опитувань Державної служби зайнятості, роботодавці дедалі більше готові наймати людей з інвалідністю, ВПО, людей передпенсійного віку, ветеранів і ветеранок, а також жінок. Вони частіше переглядають вимоги до кандидатів, запроваджують гнучкі графіки роботи та елементи дистанційної зайнятості, адаптують процеси рекрутингу.
Дефіцит кадрів також чинить тиск на зростання заробітних плат: протягом минулого року 96% роботодавців підвищили оплату праці своїм працівникам. За 4 роки номінальна середня заробітна плата виросла в 1,5 раза: з 17 453 грн у 2021 році до майже 26 913 грн наприкінці 2025 року.
Водночас учасники круглого столу наголошували, що подолання структурного дефіциту кадрів потребує не лише адаптації роботодавців, а й системних інструментів підтримки ринку праці. Серед ключових механізмів підтримки називали програми підвищення кваліфікації та перекваліфікації, грантові програми підтримки зайнятості, компенсаційні стимули для роботодавців, а також консультаційний супровід і кар’єрне консультування для шукачів роботи.
Масштаб і наслідки міграції
Проблема дефіциту кадрів тісно пов’язана з масштабами зовнішньої міграції — близько 5,9 мільйона українців наразі перебувають за кордоном. Проте учасники круглого столу наголошували, що міграція дедалі більше виходить за межі тимчасового воєнного явища і поступово перетворюється на довгостроковий структурний виклик для української економіки та ринку праці, адже перспективи повернення частини українців з-за кордону значною мірою залежать від трьох ключових чинників: безпеки, доступності житла та можливості отримувати гідну заробітну плату.
Учасники наголошували, що навіть за оптимістичного сценарію частина українців, які інтегрувалися в ринки праці країн ЄС, не повернуться, а отже, дефіцит кадрів слід розглядати як довгострокову, а не тимчасову проблему.
На думку учасників дискусії, Україна поступово наближається до ситуації, коли дефіцит робочої сили вже неможливо буде компенсувати виключно за рахунок внутрішнього ринку праці. Це посилює потребу не лише у створенні умов для повернення українців, а й у переосмисленні політики зайнятості, підготовки кадрів та потенційно підходів до залучення працівників з-за кордону. Учасники застерігали, що без підготовки таких механізмів кадровий дефіцит у низці секторів (насамперед промисловості, будівництві, транспорті та сфері послуг) може лише поглиблюватися
Трудове законодавство: суперечки навколо нового Трудового кодексу
Однією з найгостріших тем дискусії став проєкт нового Трудового кодексу, зареєстрований у Верховній Раді в січні 2026 року. Частина учасників критично оцінювала як зміст документа, так і процес його підготовки, наголошуючи на відсутності повноцінного тристороннього соціального діалогу між державою, профспілками та роботодавцями.
Серед основних ризиків законопроєкту учасники називали можливе послаблення ролі колективних договорів, перегляд підходів до охорони праці та звуження трудових гарантій для працівників, зайнятих у шкідливих або небезпечних умовах. Окрему дискусію викликав законопроєкт №10147 «Про безпеку та здоров’я працівників на роботі». Частина учасників висловлювала занепокоєння, що запропонований ризикоорієнтований підхід може послабити чинні механізми захисту працівників у небезпечних галузях. Це питання, на їхню думку, є особливо чутливим з огляду на те, що близько 30% працівників в Україні працюють у шкідливих або небезпечних умовах (зокрема в металургії, аграрному секторі, нафтохімічній промисловості та видобувній галузі), а отже будь-які зміни у сфері охорони праці можуть мати довгострокові наслідки для значної частини ринку.
Учасники наголошували, що в умовах війни, масштабної міграції та демографічної кризи поспішне ухвалення нового Трудового кодексу може мати довгострокові наслідки для ринку праці. Під час дискусії згадувалося порівняльне дослідження трудових реформ у країнах Центральної та Східної Європи, яке демонструє, що більшість таких змін відбувалися вже після інституційної стабілізації або на завершальних етапах євроінтеграції, а не в умовах повномасштабної війни чи гострої демографічної нестабільності. Зокрема, у Чехії, Хорватії, Словенії та Литві масштабні реформи трудового законодавства впроваджувалися після формування інституцій та окремих органів, відповідальних за політику у сфері праці.
Окремо під час дискусії порушувалося питання державного нагляду за дотриманням трудового законодавства. Учасники звертали увагу, що після запровадження воєнного стану система перевірок зазнала суттєвих обмежень: планові перевірки були фактично зупинені, тому контроль переважно здійснюється у форматі позапланових заходів — зокрема за зверненням працівників, у разі нещасних випадків або окремих доручень уряду. На думку частини учасників, в умовах війни та зростання вразливості працівників питання ефективного контролю за дотриманням трудових прав набуває особливої ваги, адже недобросовісні роботодавці можуть користуватися економічною вразливістю людей.
У цьому контексті окремі учасники дискусії наголошували на потребі посилення інституційної спроможності держави у сфері ринку праці, зокрема через створення окремого органу або міністерства, відповідального за формування та реалізацію трудової політики. На їхню думку, така інституція могла б забезпечити баланс між інтересами бізнесу та найманих працівників.
Євроінтеграція: можливості та виклики
Учасники дискусії наголошували, що євроінтеграція створює для українського ринку праці як нові можливості, так і додаткові ризики. З одного боку, вступ до ЄС передбачає свободу пересування робочої сили, що потенційно може посилити відплив кваліфікованих кадрів. З іншого — інтеграція відкриває перспективи підвищення стандартів охорони праці та соціального захисту, залучення інвестицій, створення нових робочих місць, а також офіційного визнання українських дипломів і професійних кваліфікацій у країнах Європейського Союзу.
У цьому контексті ключовим викликом стає адаптація українського законодавства та інституцій до європейських норм. Серед пріоритетних напрямів учасники називали оновлення трудового законодавства, інтеграцію до європейської мережі служб зайнятості EURES, яка забезпечує обмін вакансіями, мобільність працівників та координацію між національними службами зайнятості країн ЄС, взаємне визнання кваліфікацій, подолання гендерної нерівності в оплаті праці та гармонізацію стандартів охорони праці.
Відповіддю на ці виклики та зобов’язання євроінтеграції є і Стратегія зайнятості населення України до 2030 року. Документ передбачає залучення близько 2 мільйонів осіб до ринку праці та зниження рівня безробіття до 9,9%. Для цього стратегія окреслює шість ключових напрямів: задоволення попиту на робочу силу та цифровізацію ринку праці, узгодження системи освіти з потребами роботодавців, посилення соціально-економічної інклюзії, стимулювання формальної зайнятості, зміцнення інституційної спроможності та подальшу гармонізацію українського законодавства з нормами ЄС.
Інклюзивність і залучення нових груп до ринку праці
В умовах структурного дефіциту кадрів учасники дискусії неодноразово наголошували, що одним із ключових резервів ринку праці є ширше залучення груп населення, які традиційно залишалися недостатньо представленими у зайнятості. Йдеться насамперед про жінок, ветеранів, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб та інші групи, які стикаються з бар’єрами доступу до працевлаштування.
Жінки. Значний потенціал для розширення зайнятості пов’язують саме із залученням жінок до ринку праці. За даними досліджень, 37% жінок, які не мають роботи, але хотіли би працювати, готові переїхати заради працевлаштування.
Водночас учасники застерігали від спрощеного уявлення, що дефіцит робочої сили можна компенсувати лише за рахунок активнішого залучення жінок. Адже під час війни значно зросло навантаження на них за рахунок збільшення доглядової праці: жінки частіше поєднують зайнятість із доглядом за дітьми, літніми батьками та веденням домогосподарства, що об’єктивно обмежує їхню участь на ринку праці. Крім того, на ринку праці присутня гендерна нерівність, що має структурний характер: вона проявляється у розриві в оплаті праці, нижчих пенсіях, концентрації жінок у нижче оплачуваних секторах економіки та меншому доступі до керівних посад. У цьому контексті учасники дискусії підкреслювали важливість залучення жіночих громадських організацій до законодавчого діалогу, оскільки зміна закріплених інституційних і нормативних практик потребує широкого представництва та тривалої роботи.
Ветерани та люди з інвалідністю. Учасники відзначали, що для цих груп уже сформовано низку інструментів підтримки. Зокрема, з 1 січня 2026 року набрав чинності закон № 4219-IX, який поширив зобов’язання щодо працевлаштування осіб з інвалідністю на всі підприємства та установи незалежно від форми власності. Паралельно діє державна програма «Гранти для ветеранів» та компенсаційні механізми Державної служби зайнятості для роботодавців, які облаштовують робочі місця або працевлаштовують ветеранів з інвалідністю. На міжнародному рівні підтримку забезпечують партнерські програми — зокрема, МОМ спільно з Міністерством у справах ветеранів за підтримки ЄС реалізує ініціативи розвитку малого бізнесу, орієнтовані на працевлаштування ветеранів. Втім, учасники наголошували, що формальне існування політик не гарантує їхньої ефективності: квотний підхід часто є декларативним, а робочі місця, процеси рекрутингу та робоче середовище нерідко залишаються недостатньо адаптованими.
Трудова імміграція. Водночас учасники дискусії застерігали, що навіть активніше залучення внутрішніх резервів ринку праці може не повністю компенсувати дефіцит робочої сили. У цьому контексті дедалі актуальнішою стає тема трудової імміграції. Наразі в країні перебуває близько 306 тисяч іноземців — трохи більше 1% населення, тоді як чинні механізми залучення іноземних працівників залишаються недостатньо гнучкими та не відповідають масштабам кадрового дефіциту. Хоча державна політика наразі зосереджена передусім на поверненні українців з-за кордону та активізації економічно неактивного населення, учасники припускали, що в перспективі Україні доведеться поступово формувати більш системну політику трудової імміграції. Серед можливих напрямів називали укладання міжнародних угод, спрощення візових процедур для професій із гострим дефіцитом кадрів та розвиток програм тимчасової циркулярної міграції.
Ключові висновки дискусії
Учасники погоджувалися, що ринок праці України перебуває під впливом кількох взаємопов’язаних трансформацій, і в цих умовах окремі політики чи точкові рішення не здатні забезпечити довгострокову стійкість ринку праці.
Ключовим висновком стало те, що ефективна трансформація ринку праці потребує системного підходу: реального соціального діалогу між державою, бізнесом і працівниками, рішень, заснованих на якісних даних, а також політик, що одночасно поєднують розвиток людського капіталу, подолання дискримінації, підтримку інклюзивності та адаптацію до нових технологічних і економічних реалій. Саме від здатності інтегрувати ці напрями в єдину стратегію значною мірою залежатиме конкурентоспроможність української економіки та її спроможність до відновлення.