Імміграція чи власний ресурс: з чого Україні варто починати

Питання залучення іноземних працівників в Україну не можна розглядати ізольовано від ширшого контексту — безпеки, ресурсів держави та внутрішніх можливостей. Перед тим як відкривати двері для зовнішньої міграції, необхідно чесно відповісти на запитання: кого саме і в якій послідовності має залучати країна. Саме цьому приділила особливу увагу Антоніна Березовенко — директор благодійного фонду «Мув Юкрейн», під час експертного обговорення.

Захід відбувся у межах серії публічних та експертних обговорень, які проводять Інститут демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи НАН України, Асоціація «Всеукраїнська асоціація компаній з міжнародного працевлаштування» та ГО «Офіс міграційної політики» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Серія спрямована на підготовку та доопрацювання Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року.

За її словами, ключовим питанням є не лише факт депопуляції, а й те, яким саме чином країна планує заповнювати втрату населення. Імміграція в жодному разі не може бути стихійною або неконтрольованою — йдеться про складний, керований процес, який вимагає значних ресурсів і чіткої організації.

Вона підкреслила, що держава сьогодні перебуває у вразливому стані, і будь-які масштабні зміни, пов’язані із залученням нових людей, потребують обережного підходу. Імміграція — це не лише економічний інструмент, а й серйозне навантаження на інституції, які мають забезпечити відбір, контроль і інтеграцію.

Окрему увагу вона звернула на вартість цього процесу. Формування ефективної системи імміграції потребує значних витрат — від розробки законодавства до забезпечення роботи державних органів і інфраструктури. Саме тому важливо оцінювати, чи співвідноситься потенційний економічний ефект із витратами на реалізацію такої політики.

У цьому контексті виникає питання пріоритетів. За словами Березовенко, перед тим як активно залучати іноземців, держава має максимально використати внутрішні ресурси. Йдеться про внутрішньо переміщених осіб, які вже є частиною суспільства і не потребують адаптації, а також про інші категорії населення, потенціал яких поки що використовується не повною мірою.

Окремо вона підтримала ідею репатріації — повернення людей, які мають зв’язок з Україною. Такі громадяни мають вищу мотивацію і значно легше інтегруються в суспільство, що робить цей напрям одним із найбільш ефективних.

Водночас перспективним ресурсом залишаються іноземні студенти. Вони вже знайомі з українським середовищем, частково інтегровані і можуть стати важливим джерелом для ринку праці. Однак для цього необхідно створити умови для їхньої мовної та професійної адаптації.

У підсумку її позиція зводиться до необхідності чіткої пріоритизації. Імміграція може стати важливим інструментом розвитку, але лише тоді, коли держава розуміє, кого саме вона залучає, у яких обсягах і на якому етапі. Без цього існує ризик не лише економічних втрат, а й посилення соціальної напруги.

Саме тому формування міграційної політики має починатися не з кількісних показників, а з чіткого визначення пріоритетів і можливостей країни.