Чому ринок праці не знаходить людей — і як це змінити

Питання внутрішньої мобільності населення в Україні дедалі частіше розглядається не лише як соціальний процес, а як інструмент економічної політики. Водночас ключовим викликом залишається пошук балансу між потребами економіки та свободою вибору людини. Саме на цьому акцентувала Ірина Майданік – провідний науковий співробітник, Інститут демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи НАН України під час експертного обговорення «Внутрішня мобільність та ВПО», що відбулося 23 квітня 2026 року.

Захід відбувається у межах серії публічних та експертних обговорень, які проводять Інститут демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи НАН України, Асоціація «Всеукраїнська асоціація компаній з міжнародного працевлаштування» та ГО «Офіс міграційної політики» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Обговорення присвячене підготовці Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року (трудоресурсний аспект).

За словами експертки, держава безумовно має відігравати активнішу роль у процесах внутрішньої мобільності, однак мова не йде про адміністративне “керування” у класичному розумінні. У правовій державі неможливі рішення, коли людей просто спрямовують у певні регіони. Натомість йдеться про створення умов і стимулів, які допомагають людям самостійно приймати рішення про переміщення.

Один із ключових елементів такого підходу — інформація. Потенційні працівники часто просто не знають, де існує попит на робочу силу. Відсутність цього “містка” між людьми та економікою робить внутрішню мобільність неефективною, навіть якщо в країні є вакансії.

Водночас важливо розуміти, що працівник — це не лише ресурс для економіки, а насамперед людина з комплексом потреб. Робота сама по собі не вирішує питання переїзду. Паралельно мають бути забезпечені житло, соціальна інфраструктура, доступ до освіти, якість середовища життя. Без цього навіть наявність вакансій не стимулює людей до переміщення.

Як підкреслює Майданік, у нормальній ситуації потреби економіки і потреби людини збігаються: економіка потребує працівників, а люди — можливостей для реалізації і доходу. Проте на практиці між ними часто виникає розрив. Наприклад, коли роботодавці прагнуть мінімізувати витрати, зокрема на оплату праці, а людина навіть при повній зайнятості не може забезпечити базові потреби.

У таких випадках виникає системна проблема, яка не може вирішуватися лише на рівні окремого роботодавця чи працівника. Це вже питання державної політики, яка має забезпечити умови, за яких праця дозволяє людині жити, а не виживати.

Саме тому, за словами експертки, Україна має поступово відходити від моделі, де люди залежать від соціальної допомоги, до моделі, де вони можуть самостійно забезпечувати свої потреби через роботу. Але для цього необхідно усунути системні дисбаланси між ринком праці та реальними умовами життя.

У підсумку внутрішня мобільність може стати ефективним інструментом розвитку економіки лише тоді, коли вона базується не на примусі, а на створенні умов, у яких рішення людини переїхати є логічним і вигідним. І саме це сьогодні стає одним із ключових викликів державної політики.