Від тимчасового захисту до самостійного життя: як змінюється політика Європи щодо українців

Навесні 2022 року Європейський Союз ухвалив безпрецедентне рішення, активувавши механізм тимчасового захисту для громадян України. Це дозволило мільйонам людей швидко отримати право на проживання, соціальну допомогу, медичне обслуговування, освіту та працевлаштування. Однак через чотири роки після початку повномасштабної війни Європа поступово переходить до нового етапу.

Сьогодні в Брюсселі активно обговорюють можливість продовження тимчасового захисту до 2028 року. Головна причина проста: війна триває, а значна частина українців досі не має безпечних умов для повернення додому. Європейські уряди чудово розуміють, що передчасне припинення захисту може створити нову гуманітарну кризу.

Водночас сама філософія перебування українців у Європі поступово змінюється. Якщо у 2022–2023 роках головним завданням було врятувати людей від війни та забезпечити їх базовими потребами, то зараз країни ЄС дедалі більше орієнтуються на інтеграцію українців у свої економіки.

Саме тому все частіше звучать пропозиції переводити українців зі статусу тимчасового захисту на інші форми легального перебування. Найяскравіший приклад демонструє Польща, яка вже запропонувала механізм отримання посвідки на проживання для тих українців, які працюють і можуть самостійно забезпечувати себе та свої родини. Таким шляхом, імовірно, підуть й інші держави Європейського Союзу.

Фактично йдеться про поступовий перехід від статусу людей, які отримують допомогу через війну, до статусу звичайних трудових мігрантів. Це означає більше самостійності, більше відповідальності, але водночас і більше стабільності для тих, хто планує залишатися в Європі на тривалий час.

Окремим питанням залишається доля чоловіків мобілізаційного віку. У низці європейських країн дедалі частіше лунають заяви про те, що чоловіки віком від 18 до 60 років не повинні автоматично отримувати всі переваги тимчасового захисту. Аргументація європейських політиків зрозуміла: їхні країни фінансово підтримують Україну, надають зброю та допомагають українським сім’ям, тому частина суспільства ставить питання про роль чоловіків, які перебувають за межами України.

Наразі мова не йде про масові депортації. Проте цілком реалістичним виглядає сценарій, за якого чоловіки призовного віку поступово втратять право на соціальну допомогу і будуть змушені забезпечувати себе виключно за рахунок праці. Для багатьох країн Європи це може стати компромісним рішенням між гуманітарною підтримкою України та внутрішнім політичним тиском.

На ситуацію дедалі більше впливають і антиімміграційні настрої. У Німеччині посилюються позиції політичних сил, які виступають за жорсткішу міграційну політику. Чехія переглядає підходи до українських біженців. У Великій Британії проходять масштабні акції протесту проти міграції. Хоча ці настрої спрямовані не лише проти українців, вони впливають на загальний політичний клімат.

Водночас ситуація на ринку праці залишається досить сприятливою для українців. У Польщі та Чехії більшість працездатних громадян України успішно інтегрувалися в економіку та працюють. У Німеччині цей процес відбувається повільніше через мовний бар’єр і більш щедру систему соціальної підтримки. Саме тому рівень зайнятості українців там суттєво нижчий, ніж у країнах Центральної Європи.

При цьому важливо пам’ятати ще одну проблему. Близько 70% українців у країнах Європи працюють на посадах, які не відповідають їхній освіті та професійній кваліфікації. Інженери працюють робітниками, викладачі — продавцями, менеджери — пакувальниками на складах. Саме ця категорія людей потенційно може стати однією з перших хвиль повернення після завершення війни, якщо в Україні з’являться умови для професійної реалізації.

Тому головна боротьба за українців ще попереду. І виграє її не та країна, яка запропонує більше соціальних виплат, а та, яка дасть людям можливість будувати повноцінне життя, розвиватися професійно та бачити майбутнє для своїх дітей. Для України це виклик, який визначатиме розвиток держави на десятиліття вперед.