Діаспора як ресурс: чому Україні варто інвестувати в академічні інституції за кордоном

Повернення українців — це лише одна частина великої теми співпраці зі світовим українством. Інша, не менш важлива, — це використання потенціалу тих інституцій, які десятиліттями формували українську присутність у світі.

Саме на цьому акцентувала Антоніна Березовенко — директор БО «Благодійний фонд «Мув Юкрейн» під час експертного онлайн-обговорення «Повернення, реінтеграція та співпраця з діаспорою».

Захід відбувся у межах серії публічних та експертних обговорень, які проводять Інститут демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи НАН України, Асоціація «Всеукраїнська асоціація компаній з міжнародного працевлаштування» та ГО «Офіс міграційної політики» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Серія спрямована на підготовку та доопрацювання Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року.

Інституції, що існують десятиліттями

“Існує величезний потенціал співпраці з діаспорою, який фактично ігнорується”, — повідомила Антоніна Березовенко.

Вона нагадала про наукові й культурні інституції, які працюють 50, 70 і навіть понад 100 років: Наукове товариство Шевченка в США та Канаді, Український вільний університет у Мюнхені, Українську вільну академію наук у Нью-Йорку, осередки українських студій у Парижі, Гарварді та інших університетах.

Ці структури — не формальність. Це платформи, через які Україна може бути почутою у світі.

Порівняння, яке не на користь України

Спікерка звернула увагу на дисбаланс у міжнародній академічній присутності.

“Якщо подивитися на кількість російських кафедр в університетах США і порівняти з українськими, це порівняння не витримує критики”, — зауважила вона.

Йдеться не лише про кількість програм, а й про системну підтримку державою.

Потрібні не декларації, а програми

Антоніна Березовенко наголосила, що існуючі інституції — це вже сформована структура.

“Це скелет, на який потрібно наростити м’язи”, — сказала вона.

Йдеться про реальні програми обміну, співпраці між українськими науковцями та діаспорними центрами, державні механізми підтримки.

Без цього навіть найсильніші інституції з часом слабшають.

“Будь-яка діаспора рано чи пізно стикається з ризиком поступового розчинення. Якщо її не підживлювати, вона природно затихає”, — зауважила Березовенко.

Міст між частинами українства

На її думку, співпраця з діаспорними інституціями має стати живим процесом, який поєднує українців у різних країнах.

Йдеться не про формальні контакти, а про реальні академічні, культурні та освітні програми.

Такі центри можуть стати культурним авангардом України в Європі та світі — і важливо, щоб держава побачила в них стратегічний ресурс.