Велика міграція, відтік мізків, міграційний колапс – це лише короткий перелік опису сучасних тенденцій в українській освітній галузі. Тисячі потенційних студентів з легкістю відмовляються від перспективи гризти граніт науки на рідних просторах. Натомість із радістю готові реалізовуватися в омріяному закордонні.
Охочих навчатися на Заході з кожним роком лише збільшується. Фаворитом тут, звісно, є Польща. Є навіть спеціальні польські рекрутингові агенції, які приїздять до України на своєрідне “полювання”: відвідуючи школи, пропонують українським школярам безкоштовне навчання, проживання та перспективу продовжити своє навчальне та кар’єрне зростання. Усе – аби лиш перспективні українці працювали на благо польської економіки. І не лише польської.
Згідно з офіційними даними, кількість українських студентів у закордонних ВНЗ за період 2008-2013 рр. зросла з 21,5 тис. до 32,6 тис. Найбільш бажаними для наших абітурієнтів крім Польщі були Німеччина, Росія, Чехія, Італія, Іспанія, Франція, Канада й Австрія. Вже тоді в іноземних освітніх центрах створювали сприятливі умови для наших громадян. У Чехії, наприклад, із 1 636 студентів-українців за навчання платили тільки 30 осіб.
Сьогодні ситуація є ще більш показовою. В уряді повідомляють, що протягом 2009-2016 рр. кількість українців, які виїхали здобувати вищу освіту за кордон, зросло на 18,6% і складає близько 70 тис.
Цифри чималі, чи не так? Що ж тоді чекає країну з таким масштабним освітнім відпливом? І чому молодь не бачить майбутнього в рідній державі?
Перед лицем страху
На думку міністра освіти пані Гриневич, корінь освітньої міграції – особисті страхи. Днями в одному з телеефірів вона заявила, що збільшення кількості українських студентів, які навчаються в західних країнах, пов’язано насамперед з питаннями у галузі безпеки.
За її словами, цей процес активізувався після початку російської агресії в Україні. Люди стали частіше відправляти дітей вчитися за кордон з метою убезпечити їх, що є “трагічною і складною правдою, яку потрібно розуміти”.
Поряд з тим вона зазначила, що Міністерство освіти і науки (МОН) намагається зробити все можливе, щоб підвищити якість української вищої освіти. Наприклад, для того щоб заохочувати молодь вчитися вдома, МОН ввело систему подвійних дипломів (основний час студент навчається вдома, а на деякий час їде на стажування; згодом отримує два дипломи: український і зарубіжний).
Звісно, такі пропозиції в освітній галузі варто вітати. Хоча, видається, що це не панацея у нинішній ситуації. Проблема є набагато глобальнішою, і її розв`язання потребує дуже фахового та системного підходу.
Хороше життя. Яке воно?
Найважливіший чинник, який впливає і формує настрої у суспільстві, – соціально-економічна кон’юнктура. Це факт. Молодь (як і їхні батьки, які шукають заможнішого життя за кордоном) “голосує ногами”, надаючи перевагу навчанню в закордонних університетах. Останні, зі свого боку, сприяють розвитку такої тенденції, пропонуючи привабливі стипендіальні програми.
Найбільшу активність у цьому напрямі виявляє знову ж таки Польща. Там сьогодні навчається близько 60 тис. студентів з України. За рахунок українців тамтешні університети намагаються вирішити проблему набору, оскільки молоді поляки дедалі частіше їдуть здобувати освіту в США, Об’єднане Королівство чи Німеччину.
Незважаючи на ускладнення українсько-польських відносин, можна припускати, що освітня “еміграція” українців до сусідньої країни триватиме. І це треба розуміти та враховувати на рівні державної політики.
Так, за словами екс-міністра економіки Польщі, Яцека Пєхоти, нині в Польщі працюють близько 2 млн українців. З огляду на швидкі темпи зростання польської економіки, виникає необхідність у більшому залученні іноземних працівників. Українських студентів такі перспективи цілком влаштовують.
Польща та інші європейські країни, надаючи українцям вигідні умови здобуття вищої освіти (включаючи можливість безкоштовного навчання), крім заповнення місць у ВНЗ і вирішення проблеми “старіння” населення, переслідують ще одну мету. Йдеться про формування лояльного ставлення українців до країн, де вони навчалися, і створення, зокрема, пропольського лобі (в разі їхнього повернення на Батьківщину і влаштування на роботу в державні структури).
Тому навряд чи аргумент “страху” є визначальним і його варто приймати як безапеляційну дійсність. Крім того, влада уже звично всі проблеми списує на війну, відмовляючи визнавати, що через низку бездарних реформ потерпає не тільки економіка, а й освітня галузь.
Для того щоб молодь хотіла вчитися в Україні, потрібно не так систему подвійних дипломів вводити, як підвищувати якість вищої освіти, щоб українські дипломи були конкурентними на міжнародному рівні.
Для цього насамперед доцільно мінімізувати корупцію у ВНЗ, переглянути перелік спеціальностей у бік тих, яких реально потребує сучасний ринок, припинити масове присвоєння вищим навчальним закладам статусу “національний”. Зокрема, скоротити кількість ВНЗ до оптимального рівня.
Гляньмо на статистику. У 2017 р в Україні з населенням 38,7 млн (без Криму й ОРДЛО) було 657 ВНЗ I-IV рівнів акредитації. У Польщі за такої ж кількості населення – 457. У Німеччині (81,2 млн людей) – 427. Відчуваєте різницю?
Отже, під час проведення реформування системи вищої освіти необхідно створити оптимальний баланс між розширенням рівня автономії вишів і державним регулюванням навчального процесу. Я вже не кажу про підвищення рівня матеріально-фінансового забезпечення. Совдепівські пробірки в лабораторіях нас на вершину технологічного прогресу точно не виштовхнуть.
Це лише деякі, але дуже важливі кроки, без яких нереально якісно змінити освітню галузь і, відповідно, зупинити критичну міграційну ситуацію. Куди тікають наші діти – ми чудово знаємо. Туди, де їм пропонують краще життя. І гріх їх у цьому звинувачувати. Винними є не діти, а держава, яка не здатна про них попіклуватися. Тому єдина можливість втримати нашу молодь вдома – створити для неї гідні умови життя на Батьківщині. Поки що про такі умови не доводиться говорити.
Джерело: 112 канал