Чому Україна — не Польща
21 вересня в Українському Інституті Майбутнього керівник економічних програм Анатолій Амелін представив доповідь «25 років незалежності України: економічні підсумки». Під час доповіді Амелін продемонстрував масу показників деградації України на тлі сусідів, що модернізуються. Він спеціально взяв країни, які вирвалися з «полону СРСР». Тому одним з найбільш поширених питань в Україні є нескінчений смуток з приводу того, що наша країна не змогла повторити шлях Польщі та інших країн Центральної Європи.
Типовим прикладом таких міркувань є стаття в Bird in Flight про українських олігархів, яка закінчується таким милим пасажем: «У 1991 році Україна і Польща мали приблизно один і той самий достаток. Через двадцять п’ять років економіка Польщі в п’ять разів більша за українську, а вартість активів її олігархів — менше трьох відсотків її ВВП».
Біда цих висновків в тому, що вони апріорі підводять нас до того, що Україна і Польща перебували в однакових умовах, тому наше відставання сталося через суб’єктивний опір олігархів і якщо прибрати їх, то (до цього нас підводять) все відразу налагодиться. Приблизно так думали багато в Росії в 1917 році, вирішивши, що усунення царя і клятих капіталістів призведе до створення царства Божого на землі. Через сто років Росія має нового царя і ще більше безжальних капіталістів, а царства все немає і немає.
Тому все це дика нісенітниця, а Україна і Польща були на старті в різних умовах.
По-перше, Польща без коливань вийшла з радянського блоку. На цей рахунок була повна одностайність як серед еліти, так і серед маси. Як наслідок, консенсус серед еліт забезпечив прийняття жорстких рішень, які визначили стратегічний характер розвитку Польщі в 90-ті та нульові роки. Нічого цього в Україні не було.
По-друге, Польща мала давню традицію державності, тому зуміла уникнути багатьох управлінських помилок, властивих 25 років незалежного борсання України.
По-третє, на Заході не було великих сумнівів, що Польща може бути інтегральною частиною його структур. Україна розглядалася ж з моменту незалежності як невизначена ризикова територія, яка з високою часткою ймовірності повернеться під крило Росії. Тому, Польща стала членом НАТО в 1999 році, отримала 120 млрд євро допомоги після того, як в 2004 році увійшла до ЄС.
По-четверте, Польща мала менш травмоване СРСР населення, звідси велика соціальна активність і мобільність, як наслідок швидкий розквіт дрібного і середнього бізнесу, який отримав потужне підживлення через доступ до західних фінансових ресурсів. Для поляка приватна власність є зрозумілим інститутом, а українці до сих пір не можуть вирішити, чи варто продавати землю, не кажучи вже про те, щоб продавати її іноземцям.
Таких аргументів можна навести ще дуже багато, але і зазначених вище досить, щоб зрозуміти, що той факт, що Україна і Польща (Словаччина, Румунія і т. д.) знайшли суб’єктність в 89-91 рр. аж ніяк не означає, що вони мали однаковий набір стартових компонентів. Кожна країна мала складний історичний, економічний, соціокультурний, релігійний бекграунд, що визначав межі її можливостей.
Саме тому з нашого боку нерозумно розмазувати соплі про те, що ми не повторили долю Польщі чи Словаччині та Прибалтики. Ми не могли її повторити. Як Китай не може стати США, а США не можуть перетворитися в Німеччину.
Та не через олігархів ми не ростемо, а тому що у нас на старті крім них, нічого вийти не могло при такій структурі соціуму. Саме цей соціум покірно в березні 1991 року голосує за збереження СРСР, а 2 грудня того ж року за незалежну Україну. Чому? Тому що люди завжди стають легеньким жертвами ілюзій щодо легкого шляху, але найголовніше — соціум вирішував, що робити, а українська КПРС запускала цей український проект, виходячи з меркантильних розрахунків зберегти контроль над економікою і державою. Всі ці 25 років Компартія в різних іпостасях правила Україною і, до речі, править досі. Сьогодні наша криза є нічим іншим як друга і, мабуть, вже остаточна, смерть СРСР.
Звідси, єдине, що могла народити нещасна Друга Українська республіка за ці 25 років, — це прошарок людей, які поїздивши по світу, попрацювавши, створивши свої бізнеси, підучивши мови і т.д., в принципі усвідомила, що ж це значить жити нормально, що означає нормальну державу, що означає комфорт і розвиток. Ця безглузда олігархічна республіка, народила цей маленький прошарок, який знаходить час і ресурси на дискусії, на думки про майбутнє, на спроби організуватися в похмурому сьогоденні, коли більшість похмуро дивиться на них, а часто не помічає, та й не може помічати цей новий чудовий світ. Тому що ця більшість роздавлена обставинами і може підняти голову тільки з чиюсь допомогою.
Ми тільки зараз отримуємо шанс перейти в інший стан, якщо пролавіруем за 4-5 років між Сциллою жадібності недалекоглядної еліти, задиханого середнього класу і знемагаючих люмпенізованих бюджетників, які мріють про патерналізмі і Харибдою обмеженності ресурсів, помноженої на зовнішній тиск, який спровокований кризою моделей ключових гравців світової системи. І лавірувати ми будемо між керованим колапсом і некерованим колапсом. Щоб на виході визнати «усе закінчилося», треба починати з нуля. Єдине питання, яке має значення при цьому переході — якою ціною, ціною скількох людських життів ми заплатити за цей перехід ЗБЕРІГШИ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ, щоб прийти в стан адекватної реальності, тобто з опорою на ті ресурси, що ми реально маємо, що платити за те, чого потребуємо, щоб почати рухатися туди, куди ми хочемо.
Джерело: Хвиля