В Україні не перший рік обговорюють введення накопичувальної пенсійної системи, однак профільний закон не прийнятий. Якщо парламент схвалить відповідний законопроект, то вже з 1 січня 2021-го накопичувальна система може стати доступною для деяких українців. Елла Лібанова, відомий український демограф і соціолог, доктор економічних наук і академік Національної академії наук України, вважає, що потреба в реформі назріла давно. Фокус розпитав ученого про те, як пенсіонерам подбати про себе, чи допоможе реформа вирішити накопичені проблеми і чи варто очікувати нової “витоку мізків” з країни.
Накопичити на старість
Трудова міграція не припиняється, молоде населення виїжджає. Чи не перетвориться Україна такими темпами через пару років в країну пенсіонерів?
– Україна була країною мігрантів ще з часів царської Росії. Нічого принципово нового зараз не відбувається. Оцінюючи перспективи, потрібно розуміти, що попит на українську робочу силу за кордоном зростає і, швидше за все, буде рости в доступному для огляду майбутньому. Ми нічого не можемо протиставити тій зарплаті, яку пропонують в європейських країнах, тому люди будуть їхати.
Скільки зараз пенсіонерів припадає на одного працюючого в Україні?
– На одного працюючого – приблизно один пенсіонер. Тобто один працюючий фінансує одну пенсію, колись одну пенсію фінансували двоє. Справа не стільки в віковый структуры населення, скільки в тому, яка кількість працюючих людей в Україні платять внески до Пенсійного фонду. Багато або не платять їх взагалі, або платять з мінімальної заробітної плати.
Як довго нинішня пенсійна система зможе справлятися з таким навантаженням?
– Вона вже не справляється. Але це в усьому світі так, як у нас. Пенсійне забезпечення у вигляді солідарної системи з’явилося на початку XX століття, коли жінки не працювали і, відповідно, могли розраховувати тільки на пенсію у зв’язку з втратою годувальника. Та й не всі чоловіки підпадали під програму. Зараз надходження страхових внесків до Пенсійного фонду не може забезпечити всіх. Грошей не вистачає, їх не буде вистачати і в майбутньому.
Пенсію хочуть отримувати все. Неважливо, працювала людина чи ні, але він дожив до певного віку і претендує на неї. Суспільство не може відмовити йому в цьому. Все, що не відноситься до страхових виплат, апріорі лежить на бюджеті. Але хто сказав, що всі виплати повинен здійснювати Пенсійний фонд?
Як саме потрібно реформувати існуючу систему?
– Оскільки накопичувального рівня у нас немає, всі функції ми перенесли на солідарну систему. Так не повинно бути. Її завдання – забезпечити пенсіонерам лише мінімально прийнятний рівень життя, не більше. Для всього іншого потрібна накопичувальна система. Однак і солідарну скасовувати не можна. Нормальне цивілізоване суспільство не може допустити, щоб якісь групи населення голодували.
З 1 січня в Україні збираються запустити накопичувальну систему. Це допоможе впоратися з перекосами?
– Поки реформа торкнеться лише окремої категорії людей (громадян не старше 35 років зі списку претендентів на пільгові пенсії). До того ж пройде мінімум 25 років, перш ніж вони почнуть отримувати пенсію. Втім, накопичувальну систему по-іншому і не запустиш. Всім пора усвідомити, що прийде час, коли ти не будеш працювати, а значить, потрібно заздалегідь подбати про це. Неважливо, як саме – через пенсійний фонд або банк. Можна купити квартиру і здавати її в оренду. У США, наприклад, взагалі немає обов’язкового пенсійного страхування, і нічого страшного – люди розуміють, що повинні накопичити собі щось на старість.
Виховання культурою
Повертаючись до трудової міграції. Вихідцями з яких країн ми могли б компенсувати відтік людей?
– Все питання в зарплаті і умовах життя. Якщо на нашому ринку праці буде оплата, порівнянна з європейською, то, по-перше, самі українці будуть менше виїжджати, а по-друге, до нас почнуть приїжджати мігранти з досить високою професійно-освітньою підготовкою. Але поки Україна – одна з найбідніших країн Європи, нескладно зрозуміти, звідки їдуть до нас.
Із Середньої Азії?
– І з Африки.
Але ж міграція не завжди пов’язана з економічними причинами. Війна теж штовхає людей на пошуки нового місця для життя. Хіба у нас немає біженців з Сирії?
– Вони розглядають Україну як транзитний варіант. Біженці теж вибирають Німеччину, де їх захистять від бідності. Взагалі, еміграція – це в першу чергу проблема бізнесу, якому через масовий відтік не вистачає робочої сили. А імміграція – це вже проблема держави, тому що приїжджих треба адаптувати, працевлаштувати і знизити ризик соціальних конфліктів. Найефективніша імміграційна політика в Канаді. Там приймають стільки людей, скільки в змозі адаптувати. До того ж є жорстке квотування за професіями.
Україна вважається досить толерантною країною. Чи не може це стати тим бонусом, який приверне людей?
– У Києві – так. Але в провінції ситуація інша. Ми не так вже толерантні, повірте. Це не наша вина, українці просто ніколи не жили в поліетнічних умовах. За винятком деяких територій, Україна – моноетнічна або скоріше монославянская країна. Щоб виховати культуру терпимості, потрібні програми в школах, відповідна політика, роз’яснення важливості життя в поліетнічному середовищі. Європейське суспільство будувалося саме на цьому, воно вбирало в себе зразки різних культур. Якщо ми хочемо бути європейською країною, значить, треба долучатися до такого рівня. Європейські цінності – це ж не тільки про те, щоб не кидати сміття під ноги, це ще й повага до іншого способу життя.
Вектор на Німеччину
У нинішньому році Німеччина прийняла закон, що спрощує працевлаштування кваліфікованої робочої сили. Напевно таким шляхом підуть і інші країни. Це означає, що в найближчі роки ми отримаємо нову хвилю “витоку мізків”?
– Інтелектуальна робоча сила їхала і раніше, просто тоді були більш складні умови. Скажімо так, певна частина людей поїде, але аж ніяк не всі. Щоб виїхати, треба пожертвувати своїм соціальним капіталом, зважитися на докорінну зміну життя. Все не так просто, як здається. Далеко не всі люди на це здатні.
На початку 2000-х українці їхали до Португалії і Італії. Можна спрогнозувати, яка країна опиниться в пріоритеті в подальшому?
– Якраз Німеччина. І це дуже погано для України, тому що ті, хто поїде, будуть намагатися там закріпитися. Коли ми говоримо про трудову міграцію в сусідні країни, ту ж Польщу, то потрібно мати на увазі її циркулярний характер: поїхали – повернулися – знову поїхали. Якщо мова йде про більш віддалені або більш привабливі країни, то міграційний обмін з ними частіше переростає в стаціонарний. І я не бачу, що ми можемо з цим зробити.
Багато сімей намагаються послати своїх дітей вчитися за кордон. Який відсоток потім повертається в Україну?
– Дуже невеликий, відсотків 15-20. Цікаво, що в Польщі, наприклад, абітурієнти частіше надходять не в університети Кракова, Варшави чи Торуня, а в невеликі ВНЗ в маленьких містечках, хоча такі ж знання можна отримати в Україні. Їх приваблює можливість отримання європейського диплому. Є й інша проблема: наша молодь не хоче вчитися в українських профтехучилищах. У той же час молоді люди охоче їдуть здобувати середню профосвіта в Польщу. Батькам соромно сказати, що їх дитина пішла в ПТУ. Але якщо говорити «Мій син вчиться в Польщі» – це зовсім інша справа.
Джерело: Фокус