Сучасна війна – це війна індустрій. Та зі сторін, яка зможе налагодити масоване виробництво військової техніки та озброєнь, матимемо велику якщо не визначальну перевагу. Що ми бачимо після більше ніж двох років війни? Російська Федерація більш-менш впевнено перевела свою економіку на військові рейки та запустила максимальні виробничі потужності. Україна, економіка якої і до війни була значно меншою, набагато гірше справляється з цим завданням. Чому так відбувається? Бо наша держава досі не може зрозуміти, що структуру економіки потрібно суттєво змінити, що війна надовго і що без наших над зусиль у випуску військової продукції, ми приречені на поразку. І допомога союзників не зможе цьому завадити. Так, ми розуміємо, що росіяни постійно атакують українську інфраструктуру ракетами, знищують виробничі потужності та генерацію електроенергії. Але ж це було зрозуміло ще два роки тому. Як цьому протидіяти? Переносити виробництва під землю, максимально дробити будь-який виробничий ланцюг на складові, щоб у разі ракетного удару страждала тільки маленька складова виробництва, яку можна було б легко і швидко відновити. Нам потрібна не тільки розподілена система генерації електроенергії. Так само повинні діяти виробники військової техніки. Кожен місяць потрібно відкривати нові підприємства, робити кооперацію з бізнесами, залучати закордонні військові концерни до співпраці.
І тут ми підходимо до головної проблеми – а де взяти людей на ці виробництва? Спеціалістів не так багато і до того ж цих людей часто-густо мобілізують до лав армії, де використовують у якості піхоти. Немає аналітичного підходу, який може допомогти залишити досвідчених спеціалістів на виробництвах, де вони набагато більш корисні, ніж у війську. З іншого боку, потрібно перенаправляти та перенавчати людей з інших спеціальностей до випуску військової продукції. Мотивацією, в тому числі, може слугувати надання броні від мобілізації цим працівникам. Крім цього, потрібно активно залучати жінок до цієї роботи. Для останніх мотивацією може слугувати суттєво більший рівень зарплати, ніж на інших роботах. Отже, як ми бачимо, не зважаючи на дуже складні умови, в нас є можливості перенаправляти та перекваліфіковувати людей за для збільшення виробництва військової продукції.
Через суттєве зменшення населення, в Україні зменшується попит на багато видів послуг та товарів. Наприклад, суттєво скорочується штат будівельних компаній, адже цивільне будівництво зменшилося. Замість скорочення, приватні будівельні компанії повинні отримувати замовлення від держави на будівництво ліній укріплень, підземних сховищ, виробництв, електростанцій тощо. Одночасно з підвищенням зарплат робітникам це повинно призвести до збільшення темпів будівництва необхідних інфраструктурних об’єктів в рази.
Наостанок хочу згадати, що напередодні Другої світової війни радянський і німецький промислові сектори були порівнянного розміру з точки зору робочої сили, хоча населення СРСР було більше німецького в два з половиною рази. Потім, коли Гітлер окупував території промислово розвинутих країн, таких як Чехія, Бельгія, Голландія, частину Франції тощо, німецький промисловий потенціал значно зріс. Пізніше, після початку німецько-радянської війни, СРСР втратив значну частину свого промислового потенціалу, яка була знищена чи залишилась на окупованих територіях. Тим не менш, за допомогою західних союзників, СРСР зміг розвинути своє виробництво, побудувати нові заводи та перевершити Третій Рейх за темпами випуску військової техніки. Отримуючи при цьому значну матеріальну підтримку від союзників. Україна має зробити приблизно так само – розвивати своє масове військове виробництво, залучати допомогу Заходу, навчитися жити в атмосфері повної невизначеності, бути готовою до змін кожного дня, бути гнучкою щодо розподілення робочих ресурсів.
Головне завдання держави – забезпечувати потреби армії. Без цього неможливо досягти позитивних результатів у війні. Робоча сила, яка працює на військові потреби, повинна бути добре забезпечена, вмотивована та заброньована від мобілізації.