Під час єдиного перепису населення, який був проведений за часи української незалежності, у 2001 році, кількість населення України складала понад 48 млн осіб. Найбільше українців було у 2003-му році – 52 млн. Наразі ця цифра значно менша. “За моїми підрахунками, на сьогодні за кордоном працюють максимум 3 млн. наших співгромадян. Хоча, звичайно, навіть така цифра є критичною для вітчизняної економіки. За оцінками Світового банку та Національного банку України, наші трудові мігранти щороку переказують на Батьківщину від $ 12 до 14 млрд. Це досить серйозні цифри. Ці гроші витрачаються в Україні, а кожна гривня, витрачена в Україні, поза всіляким сумнівом, працює на українську економіку. Очевидно також і те, що українці, які працюють на чужині, переказують додому не 100% своїх заробітків. Безперечно, для української економіки було б значно краще, якби ці люди повернулись і працювали тут. Краще було б і для багатьох родин, адже явище соціального сирітства із кожним роком набуває дедалі більших масштабів і дитинство у значної кількості українців минає не так, як мало би, – через відсутність одного або й обох батьків. Наразі дефіцит робочої сили в Україні відчувається практично в усіх сферах. Про те, що це станеться у найближчому майбутньому, фахівці нашого Інституту попереджали роботодавців іще 5 років тому. Вже тоді ми радили бізнесу підвищувати заробітну плату й розвивати соціальний пакет, бо, якщо імміграція створює труднощі передусім для уряду, то еміграція і, як наслідок, брак кадрів (особливо висококваліфікованих) – це проблема саме бізнесу. Українці, які працюють за кордоном, часто не реєструються як слід, а отже, не отримують соціального пакету й страхування, втрачаючи здоров’я (та працездатність) і залишаючись цілковито беззахисними в разі нещасного випадку на виробництві. Це трапляється тому, що такий стан справ влаштовує обидві сторони трудових відносин: західні роботодавці зацікавлені в тому, щоб наймати українців на нижчу зарплатню та з меншими соціальними витратами, а наші люди погоджуються на ці умови – з одного боку, через безвихідь, а з іншого – тому, що звикли так працювати на Батьківщині. Ще одна пов’язана із трудовою міграцією проблема виникає тоді, коли заробітчани повертаються додому «в нікуди». Одна справа – якщо вони подбали про своє майбутнє, вклавши кошти у розвиток власної справи, приватного бізнесу (малого чи середнього). А якщо ні? Масштаби трудової міграції вдасться дещо зменшити тоді, коли українські зарплати становитимуть принаймні 70-75% рівня зарплат бодай у наших найближчих сусідів – поляків, словаків, чехів. Водночас, на українських сайтах пошуку роботи вже розміщено чимало оголошень про вакансії з пропозицією зарплатні обсягом $ 1 тис і вище (ясна річ, для висококваліфікованих працівників). Але слід розуміти, що наші люди вирушають за кордон не лише по вищі зарплати, а й через тамтешню вищу якість життя. Розраховуючи згодом забрати до себе родину. А заробітчани, котрі виїжджають сім’ями, як правило, вже не повертаються», – пояснює Елла Лібанова, директор інституту демографії НАН України.